Никогда мы не будем братьями

[Karmadon]

Так, щось там відбувається незрозуміле.

[Yaroslaw]

Так, щось там відбувається незрозуміле.

І не тільки там.

Олег Постернак политолог
Звільнення Кудрицького - помилка президента

Показати текст

Джерела в Офісі президента повідомляють, що на даний час на Банковій йдуть співбесіди з потенційними кандидатами на посаду голови правління НЕК "Укренерго".

Співбесіди з кандидатами проводять міністр енергетики Герман Галущенко та окремі керівники ОП. Називаються навіть конкретні прізвища кандидатів, які, за чутками, близькі до Галущенка.

Вважаю, що рішення про зміну керівника "Укренерго" це гірше ніж зрада. Це буде величезна помилка з боку Президента, якого можуть ввести в оману недоброчесні люди з його оточення.

Наговорюють різного роду маніпуляції та відверту брехню про те, що програми захисту енергетичних об’єктів не виконуються, гроші розкрадаються, а керівництво "Укренерго" зайнято самопіаром. Також активно педалюється тема розслідувань НАБУ щодо розкрадань на закупівлі бронежилетів та невиплата боргу перед "Укренерго" приватною компанією "Юнайтед Енерджі".

Насправді звинувачення є нікчемними. Давайте будемо відверті. Той факт, що під час масових ворожих обстрілів енергетичних об’єктів, енергетична система продовжує працювати це в першу чергу заслуга голови правління "Укренерго" Володимира Кудрицького.

Це один із небагатьох менеджерів державної системи, що самовіддано працює та дає результат. Побудовані при Кудрицькому бетонні укриття дійсно працюють. Нещодавно було опубліковане фото, як така бетонна захисна споруда підстанції "Укренерго" витримала атаку "шахедом".

Кудрицький є одним із небагатьох ТОП-менеджерів, якому довіряє Захід, провідні фінансові установи виділяють сотні мільйонів гривень "Укренерго". А розслідування НАБУ є інспірованими та висмоктані з пальця.

Справа бронежилетів. Давайте відверто – це копійчана справа. Навіть якщо буде доведено, що броніки закупили за дещо завищеними цінами. Хоча тоді, на початку війни, на ринку не було сформованих цін. Що таке 10 млн грн для ТОП-менеджера державної компанії?

Подивімось на інших менеджерів державних структур. Для них 10 млн грн це ніщо, вечеря з коханкою на Лазурному узбережжі.

Або ж справа про придбання двоповерхового котеджу та 8 соток землі в столиці. Це справді елітна нерухомість? Чи справа про борг в 716 млн грн перед "Укренерго" компанії "Юнайтед Енерджі". Це точно про підкуп менеджера середньої ланки, а не Кудрицького.

Власне проти будь-якого керівника державної структури можна відкрити аналогічні кримінальні провадження. Але жоден з цих керівників не несе такого значення, як Володимир Кудрицький в поточній ситуації. Я б прирівняв заміну голови правління НЕК "Укренерго" із заміною головкома Залужного. Ми побачили до чого це призвело у військовій сфері, такі ж наслідки нас можуть очікувати в енергетиці.

Тому вважаю, що ініціатива по кадровій заміні недоречною і владі потрібно дослухатися до думки суспільства.

За збереження Кудрицького вже виступили авторитетні особистості, як, наприклад, експертка Ольга Кошарна, журналістка Тетяна Ніколаєнко та інші поважні люди.

Попри те, що на останньому форумі "Україна 2024. Незалежність" сформувалось враження, що влада не дуже налаштованиа до діалогу з суспільством, маю надію, що Президент зверне увагу на ситуацію з заміною головою правління НЕК "Укренерго". Адже це питання напряму стосується енергетичної безпеки країни.

Джерело: https://censor.net/ua/b3507506

[yahennadiy]

Про війну, про реалії, про якісь деталі, думки про можливий розвиток подій.
Розмова довга, не швидка, тем кілька. Майже "на кухні". Потребує часу. Чи є сенс? Можливо...

[Yaroslaw]

Шось в цьому є.

Геннадій Друзенко
правник, доброволець, співзасновник та президент ПДМШ ім. Миколи Пирогова 426

Пастка перемоги

Ми всі щиро прагнемо перемоги над російським агресором. І не просто перемоги, а безумовної капітуляції орди: парад ЗСУ в Севастополі, путін – на лаві підсудних у Гаазі, а замість РФ – з десяток-півтора новостворених національних держав. Хіба це не найбільша мрія українців в останні два з половиною роки? Хіба не цього вимагає справедливість? Хіба будь-яке інше завершення війни може гарантувати Україні тривкий мир і тривалий розвиток?

Показати текст

Але в цьому безумовно справедливому і бажаному (але малоймовірному на сьогодні) сценарії є одна велика небезпека. Наша перемога законсервує чинну недолугу та неефективну системи влади в Україні. Перетворить переможців на ідолів, яких не судять. Змусить нас закрити очі на всі злочини та прорахунки, які влада скоїла в перебігу підготовки і ведення цієї війни. І знищить всі стимули до радикальних змін у країні. Мовляв, якщо ми перемогли путінську росію, наша система найкраща, найефективніша і не потребує будь-яких серйозних змін.

Не вірите – згадайте СРСР. Усі послаблення та поступки народу часів Другої світової були згорнуті впродовж другої половини 1940-х років. Терор знову став способом державного управління. "Браття і сестри", яких Сталін кликав захищати батьківщину на початку великої війни, знову стали "товарищами". Символом відкату став вірш "Любіть Україну" Володимира Сосюри, написаний 1944 року, ставший справді народним після війни, але заборонений 1951-го після статті Андрія Малишка "За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів".

Так, серед переможців була і Америка. Але їй дуже поталанило: Велика депресія спонукала США до радикальних перетворень напередодні великої війни. Реформи Рузвельта 1930-х заклали фундамент перемоги Штатів у війні та її процвітання у повоєнний час. Доля інших переможців була далеко не такою райдужною. Згадайте приміром переможця Мао в Китаї...

Я відверто боюсь, аби ми не забронзовіли через перемогу. Більше я напевно боюсь тільки тотального програшу України, який загрожуватиме самому існуванню української нації. Втім буду відвертим: я наразі не бачу, як путін може завоювати Україну – хіба що вона вибухне зсередини, порине у братовбивчу війну та руїну (як це не раз траплялося у нашій історії) – і нарешті "русский мир" прийде рятувати нас від нас самих.

Тому наважусь на крамольну думку: наразі вистояти, зберегти державність та збільшити субʼєктність без остаточної перемоги над ворогом для нас корисніше та перспективніше, аніж вщент розгромити орду. Тимчасово окуповані території, непокарана росія та загроза нового етапу війни не дасть нам почивати на лаврах, але натомість спонукатиме до прискореного розвитку: змінюйся або помри. Війна, в якій ми вистояли, але не перемогли, здатна стати драйвером радикальних перетворень в країні. Без яких наша остаточна поразка – лише питання часу.

Тому найперспективніше нам вийти з цього етапу російсько-української війни пораненими, але не вбитими. Непереможеними, але й не переможцями. Субʼєктними, але з (тимчасово) обкраяною територією. Це породить відчуття, що так жити далі не можна і запит на фундаментальні зміни. Не на рівні чергової ротації лідера та його почту, а на рівні зміни глибинних підвалин нашої порочної системи. Невиграна війна ятритиме наші рани, з болю яких народжуватиметься запит та імпульс для радикальних перетворень. Перетоврень, на які конче потребує Україна.

Північний Вʼєтнам виграв свою війну. Південна Корея – ні. Під час воєн це були схожі бідні аграрні країни на периферії цивілізації. Сьогодні вони різняться радикально. Зокрема і тому, що Вʼєтнам потрапив у пастку перемоги, а Південна Корея, не вигравши війну, отримала імпульс до докоріннх змін, який дав їй можливість виграти майбутнє...

[yahennadiy]

Так, щось є. Зараз багато різних думок є. Як завжди, звичайно.
Є й такі ось роздуми. Багато чого залежить від розвитку подій...

Maksym Maiorov FB
"Нещодавно у розмові з Dmytro Shulga обмінялися думками з приводу: як так все ж трапилося, що нескорена Ічкерія перетворилася на свою протилежність - кадировську сатрапію. Звісно, говорили про Чечню, але в умі приміряли ситуацію на Україну. Тоді було обмаль часу, та й на письмі аргументи мені легше зафіксувати, ніж у спонтанній розмові. Тому вирішив написати на тему, якою справді цікавлюся та переймаюся.
На мою думку, в цьому немає аж такого великого парадоксу. Ситуація не унікальна навіть для російського імперіалізму. Навпаки, це історія радше універсальна для всіх імперій ще з часів Ахеменідів. І ця універсальність моделі упокорення імперіями є пересторогою для всіх антиімперських сил, включно із сьогоднішньою Україною.
Справді, під час активних фаз бойових дій обох російсько-чеченських війн взаємна ненависть зашкалювала, і ніщо не провіщало майбутнього замирення. Російська агресія практично завжди геноцидальна. Вона поєднує сліпий масовий терор (невибіркові бомбардування) з персональними розправами: викраденнями, тортурами, стратами. У таких екстремальних умовах опір - це не просто ідеологічний, а екзистенційний вибір жертви агресії.
На цьому етапі часто виникає ілюзія, ніби "всі мости спалено", вороття до підкорення, пробачення і примирення більше немає.
Але це не так. Триваючий терор агресора вичерпує фізичні та моральні ресурси опору. Настає момент, коли жертва готова на все, аби тільки зупинити насильство. І тоді диявол пропонує свою угоду.
Зовні все виглядає як поступки агресора, але насправді це - запрошення до угоди: поступове повернення нормальності в обмін на покору.

Показати текст

Починається це з вибіркової амністії для учасників опору. З'являються колаборанти: хтось зневірився у перспективах боротьби, хтось опинився у безвихідних умовах, когось купили. Росіяни назвали це "чеченізацією конфлікту" і найпершим і найголовнішим здобутком такої політики був перехід на бік Москви Кадирова і братів Ямадаєвих.
Далі вже не росіяни воюють з чеченцями, а чеченці з чеченцями. Тенденція посилюється із часом, адже перетікання людей з опору до колаборації відбувається постійно. Звісно, зрадникам потрібна своя ідеологічна платформа, здатна протистояти визвольному наративу. Вона завжди банальна: бути поряд з сильнішим - вигідніше і безпечніше; припинення опору веде до зменшення загальних страждань і стабілізації, а продовження опору - безґлузде, несе нові страждання і затягує повернення нормальності.
У Чечні ця логіка колаборації поступово трансформувалася в ідеологію, відому як "Ахмат-сила", або "Шлях Ахмата-хаджи". Мовляв, Ахмат Кадиров своїм вибором врятував чеченську націю від винищення. І тут вже навіть неважливо, що винищували чеченців росіяни. Просте послаблення екстремального терору вже сприймається як благо і подарунок, за який хочеться дякувати хоч Путіну, хоч Кадирову. Вірити у рятівника-Кадирова стає психологічно комфортно.
Після "дивовижного порятунку" починається не менш запаморочливий "шлях до успіху". Росія завалює завойовану і зруйновану країну грошима. Візуально це видно насамперед по масштабному будівництву. Знищений дощенту Грозний поступово перетворюється на кавказькі Дубаї: з підсвіченими неоновим світлом хмарочосами й архітектурними віражами в близькосхідному стилі. Тепер вже неважливо, хто саме зруйнував місто. Місто стало кращим, ніж було (насправді ні, але це тема окремої розмови).
На цих дріжджах виростає і монументально оформлений культ загиблого батька Рамзана: пам'ятники, топоніміка, все на світі назване на честь Ахмата Кадирова. Демографічно молоде чеченське суспільство швидко оговтується від ран війни і потрапляє в нову реальність автократичного Ахматстану. Росія дає завойованій країні поступки у сфері культури та релігії - і вуаля: вже з'являються підстави стверджувати, мовляв, досягли всього, чого про що і не мріяла нестабільна, жебрацька Ічкерія.
А що ж опір? Опір російському пануванню і кадировцям у Чечні був тривалим і запеклим. Більшість світу (і Україна зокрема) в цей час жили спокійним життям та не помічали трагедій і героїзму на Північному Кавказі. Але будь який тривалий опір просто вигорає. Закінчуються люди, зникає мотивація і будь яка перспектива подальшої боротьби. Чеченці опиралися довше, ніж УПА.
Головна ідея незалежності - бути господарем у власному домі, самому розпоряджатися своєю долею. Чеченський національний рух був таким сильним у 1990-х, тому що чеченці пам'ятали про знищення інтелігенції, сталінську депортацію і упосліджене становище в хрущовсько-брежнєвському СРСР. Своя держава мала стати запобіжником від повторення цих поневірянь. Але сучасна Росія змогла зробити для чеченців боротьбу за власну державність дорожчою, ніж ризик і далі жити під владою примхливої імперії. "Шлях Ахмата" - це неписані гарантії неповторення геноцидів за умови збереження лояльності Москві.
Путінська "СВО" поставила цю угоду під загрозу і тепер змушує Рамзана Кадирова бути спритним як вуж на розпеченій пательні. Все ж формальна незалежність - це благо, навіть коли ти - Білорусь.
Урок для України у тому, що "ніколи не кажи ніколи". Буча та Маріуполь - не є щепленням на всі часи від нав'язливого російського "братства". Ми це вже проходили сто років тому, ми з гіркотою спостерігаємо, як зараз це проходить Грузія, і згадуємо про ту ж Ічкерію. З низки причин Росія (ще) не може перейти до "українізації конфлікту" за прикладом "чеченізації". Але російська пропаганда потроху вже намацує важелі впливу на українське суспільство для поглиблення внутрішніх розколів та формування "партії миру" - не з традиційних ватників, а якраз із розчарованих та зневірених патріотів.
Щоб протидіяти пропаганді агресора, недостатньо інвестувати у страх нашого суспільства перед рецидивами Бучі та Маріуполя. Потрібна довгострокова візія ставлення до Росії - незалежно від того, чи вона цього разу прийшла до нас з батогом чи з пряником. Кавказькі моджахеди знайшли таку візію у джихадизмі. Коли зникли раціональні мотиви для опору, лишилися тільки догматичні. Моджахеди мають вести джихад не тому, що відчувають себе пригнобленими, а тому що джихад - це персональний релігійний обов'язок. Цим партизани продовжили спротив на Північному Кавказі на кілька років перед тим як все одно неминуче програти - не маючи союзників та підтримки, так як зараз має Україна.
Але покладатися виключно на західну підтримку нам також не варто. По-перше, ми не контролюємо цю рятівну "чарівну паличку". По-друге, чим вищі очікування від союзників, тим більші можливі розчарування. А почуття образи на друга здатне бути сильнішим за ненависть до традиційного ворога. Цим завжди користуються вербувальники: прищеплюють потенційним зрадникам почуття, що вони самі - зраджені. А раз так, то колаборанти вільні від зобов'язань і мають право на помсту. І ось чеченці вже мстяться ворогам Росії за те, що вони колись не підтримали їхню визвольну боротьбу."

[yahennadiy]

Подивився дебати щоб не спиратися в оцінках на думки інших людей. Багато цікавих моментів. Матеріал для аналізу є. Але, якщо зовсім коротко:
- Трамп є жалюгідне пихате брехло. Про що б не йшла мова ... мігранти.
- Наратив про неспроможність Гарріс вести дискусію, як на мене, дещо перебільшений.
Я тут лише спостерігач, звичайно.

[Дмитрий Медведев]

Обидва кандидати слабкі. Це вибори між жодним та жодним. Але Камала менш слабка. Давай, Камала, тисни. Врятуй світ від ще одного еб...го діда. О. Бабченко

https://translate.google.com

https://www.audiogarret.com.ua/app.php/rules

[alex2323]

Повна дурня від проплачених пропагандонів "демпартією" - сучасними нео-більшовиками. глобалісти-інтернаціоналісти. Шалава ще одна імітаторка допомоги, як і коматозник. Допомогати вона буде транвеститам, лгбт, виробникам "вакцини, гробити свою промисловість на користь Китаю, підтримувати всякі ВОЗи, та їздити до Давосу до повної перемоги миравай революции. Пиз..іти "правільні речи і нічого не робити, руйнувати Америку та Світ . На руках тих покидків сучасних демократів, обам-клінтонів-байденів кров десятків тисяч українців. Вони вміють оберігати тільки своє бабло, яке отримують від Московії як і саму Імперію Зла. Мерзотники, ліцеміри і покидки. Переважна більшість наших блогерів і "хороших русских" сидить на пайці від ЮТУБу(демпартія) і п-ть проти Трампа нам за великі гроші, а наше ТБ повністю під їх контролем. Судіть їх не по словах а по справах їхнім.

[yahennadiy]

Це дві зовсім не слабкі особистості. Як державні діячі - зовсім різні.
Для нас, як на мене, очевидно хорошого варіанту немає. Або повільна, але все ж допомога (чи це про перемогу?), або швидка поразка.
Хороший варіант для нас - справжній Республіканець типу Рейгана чи Маккейна. Де ж їх взяти...

[yahennadiy]

Маю просте (чи не дуже просте) запитання.
Яким чином вдалося реалізувати операцію на курщині так, що це стало повною несподіванкою для московитів (дуже круто!)? Без прийняття політичного рішення, тобто без погодження на рівні Верховного та голови ОП (як ж без нього?) та, можливо не тільки їх, проведення такої операції було ж неможливим?
Тоді ми не маємо більше кротів у владі (якщо вони десь там були раніше). Кроти або якось зникли, або кротами вже не є. Добре...
Чи є? Тоді це не мало бути несподіванкою...
Що це? Я чогось не розумію?

P.S. Позитивні наслідки операції під сумнів не ставлю.

[Yaroslaw]

Захоплення влади Зеленським погано для України, - Politico

"Перестановка стільців". Так високопоставлений український урядовець охарактеризував перестановку в уряді, оголошену президентом України Володимиром Зеленським минулого тижня.

Досі міжнародні та українські ЗМІ здебільшого повторювали позицію уряду з цього приводу, стверджуючи, що це найбільше оновлення з часу вторгнення Росії в Україну. Але насправді це зовсім не схоже на реконструкцію.

"Це просто перестановка деяких ключових персонажів, які були представлені як щось більше, ніж вони є насправді", — сказав український чиновник на умовах анонімності.

"Не було додано свіжих облич з промисловості, громадянського суспільства чи академічних кіл — те, до чого вже давно закликають уряд", — зазначили джерела видання. І це проблема.

Єдиним винятком є вимушена відставка міністра закордонних справ Дмитра Кулеби та — незалежно від перестановок в уряді — керівника національної енергетичної мережі України "Укренерго" Володимира Кудрицького.

За словами урядовця та інших інсайдерів, опитаних Politico, Кулеба роздратував впливового керівника апарату Зеленського Андрія Єрмака, який хоче мати більше контролю над міністерством.

Український лідер з весни підігрівав очікування серйозних змін в уряді, а його помічники намагалися підняти занепалий дух на тлі падіння рейтингів Зеленського і втомленої нації, яка все більш відкрито ставить під сумнів його лідерство — звідси "ростуть ноги" Курської операції.

"Курський рейд переслідував суто політичні цілі, а не військові", — заявив опозиційний депутат і критик Зеленського Микола Княжицький. "Звичайно, Курська операція підняла наш дух. Але у нас є багато проблем, якими ми нехтуємо — наприклад, відсутність будь-якої серйозної стратегії та допомоги для більш ніж 3 мільйонів переміщених осіб по всій Україні", — сказав він. "Якщо ми не зробимо щось більше, щоб допомогти їм, то ми просто будемо спостерігати, як все більше українців залишатимуть країну".

Показати текст

І, на жаль, ці перестановки не зменшують давніх занепокоєнь щодо вкрай персоналізованого і, на думку деяких, авторитарного способу правління Зеленського, зокрема його залежності від вузького кола довірених друзів і радників в Офісі президента. Деякі з цих осіб, які мають владу і значною мірою не підзвітні, не отримують заробітної плати, а деякі з них навіть були об'єктами розслідувань щодо хабарництва в минулому.

Звільнення Кулеби, зокрема, розглядається як ще один приклад того, як оточення Зеленського позбавляється людей, які готові ставити під сумнів і кидати виклик. Це відповідає попередньому звільненню головнокомандувача Збройних сил генерала Валерія Залужного, який конфліктував із Зеленським щодо стратегії війни та необхідності мобілізації більшої кількості людей для участі в бойових діях. Високий рейтинг Залужного також не сподобався пильній і ревнивій президентській адміністрації.

І Кулебою, і Залужним захоплювалися і західні чиновники, і їхній відхід від справ — разом зі звільненням колишнього міністра оборони Олексія Резнікова минулого року — викликав певне занепокоєння. Не можна сказати, що хтось із них висловлював такі побоювання публічно, побоюючись дати Росії пропагандистський привід, хоча деякі західні лідери поспішили висловити своє захоплення Кулебою в соціальних мережах, зокрема колишня прем'єр-міністр Естонії та нинішня кандидатка на посаду голови зовнішньополітичного відомства ЄС Кая Каллас: "У вас була одна з найскладніших робіт у світі, я дякую вам за вашу надзвичайну професійну та особисту відданість", — написала вона в соціальній мережі X невдовзі після цієї новини.

Залужного вважали далекоглядним, адаптивним та ефективним командиром. "Інноваційна тактика Залужного, його децентралізація прийняття рішень на полі бою та гнучкий, небюрократичний підхід до співпраці з приватними донорами та волонтерами забезпечили технології та інновації, які забезпечили перші успіхи України", — пише аналітик Адріан Каратницький у своїй новій книзі "Україна на полі бою".

Тим часом звільнення Кудрицького викликало рідкісну публічну критику з боку західних донорів. У листі до прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля представники ЄС та міжнародних фінансових інституцій висловили свою тривогу і застерегли від підриву незалежності "Укренерго" від уряду. Донедавна мережу контролювала наглядова рада, непідконтрольна міністерству енергетики чи політикам, і зараз це під загрозою. Якщо структура управління буде змінена, це "може поставити під загрозу нашу колективну здатність підтримувати "Укренерго" та інші пріоритетні заходи життєво важливої енергетичної безпеки України", — попереджають вони в листі. А посли G7 посилили це послання, поширивши його у Твіттері.

У розмові з Politico Кудрицький сказав, що уряд давно хотів отримати прямий контроль над "Укренерго", ще до російського вторгнення: "Європейці підтримують ідею, що системними операторами та критично важливими стратегічними компаніями мають керувати люди з відповідними спеціальними навичками та досвідом, і що ви не повинні дозволяти політикам приймати рішення щодо операцій або втручатися в них", — сказав він.

Він додав, що його звільнення не було особистим. "Йдеться про централізацію влади, і я можу сказати вам, що якби ми не працювали незалежно останні два роки, ми б не змогли втримати систему в робочому стані".

Випадок Резнікова був дещо іншим, оскільки не було іншого вибору, окрім як звільнити його — його міністерство було охоплене корупційними скандалами, пов'язаними із завищеними цінами на продукти та захисне спорядження для фронтових підрозділів, і його звинувачували у провалі нагляду за ними. Але Залужний і Кулеба — це різні кейси, як і Кудрицький. І згідно з опитуванням, проведеним минулого місяця, більш ніж половина українців зараз вважають, що офіс Зеленського здійснює надмірний вплив на державні та правоохоронні органи, суди, антикорупційні органи, а також парламент країни.

Захисники Зеленського кажуть, що війна вимагає твердої руки, і немає часу на демократичні тонкощі, коли борешся з російським автократом, який хоче стерти Україну з лиця землі і не вірить, що вона повинна існувати як держава. Але, погоджуючись з тим, що не можна допустити, щоб галас про демократію негативно впливав на обороноздатність України, критики Зеленського зазначають, що інші лідери воєнного часу застосовували помітно інший підхід. Зокрема, британський лідер Вінстон Черчилль покладався на команду впливових міністрів, які представляли весь політичний спектр, щоб сформувати військовий кабінет, який збалансовував інтереси і міг завоювати лояльність населення.

І хоча за кордоном Зеленського вважають воєнним лідером з левовим серцем, а його натхненна риторика і чарівна ораторська майстерність завойовують серця аудиторій від Вашингтона до Лондона і від Брюсселя до Варшави, популярність Зеленського неухильно падає у його власній країні. Українці завжди ставилися до нього більш скептично.

Звісно, вони хвалили його за те, що він стояв на своєму, коли російські танки наступали на Київ. І українці залишаться вдячними за його перші щоденні повідомлення у воєнний час, які згуртували націю — так само, як запальні парламентські промови Черчилля зміцнили британський опір.

Але війна нічого не зробила з довоєнним популістським нетерпінням Зеленського до складнощів управління, а також не навчила його утримуватися від порад, наданих іншими людьми, окрім лояльних до нього, або терпимо ставитися до парламентського нагляду.

Його критики вже давно побоюються, що Україна почне розплачуватися за те, що дехто називає пострадянським менталітетом командно-адміністративного управління, стверджуючи, що значною мірою стійкість країни можна пояснити гнучкістю та інноваційністю її народу і наполегливістю громадянського суспільства, які втрутилися, щоб підтримати державу, коли вона виявилася недієздатною, — і це те, чому така консолідація влади суперечить і що вона послаблює. Джерело: https://censor.net/ua/n3509797

[Yaroslaw]

Маю просте (чи не дуже просте) запитання.
Яким чином вдалося реалізувати операцію на курщині так, що це стало повною несподіванкою для московитів (дуже круто!)? Без прийняття політичного рішення, тобто без погодження на рівні Верховного та голови ОП (як ж без нього?) та, можливо не тільки їх, проведення такої операції було ж неможливим?
Тоді ми не маємо більше кротів у владі (якщо вони десь там були раніше). Кроти або якось зникли, або кротами вже не є. Добре...
Чи є? Тоді це не мало бути несподіванкою...
Що це? Я чогось не розумію?

P.S. Позитивні наслідки операції під сумнів не ставлю.

Залужний був проти операції ЗСУ на Курщині
Ексголовнокомандувач ЗСУ, нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний був проти наступу Сил оборони України на Курську область, коли президент Володимир Зеленський вперше про це заговорив.
Як передає Цензор.НЕТ, про це пише Politico із посиланням на джерела.
Двоє високопоставлених військових чиновників розповіли, що заперечення Залужного полягало в тому, що не було другого чіткого кроку в разі успішного прориву кордону РФ.

Він запитав: "Коли ви отримаєте плацдарм, що далі?".
"Він так і не отримав чіткої відповіді від Зеленського. Він відчував, що це була гра", - додав співрозмовник.
Проти наступу на Курщину виступав також колишній командир 80 десантно-штурмової бригади Еміль Ішкулов, пише видання.
Джерело: https://censor.net/ua/n3510367

[Yaroslaw]

[Karmadon]

Дійсно, за що?

[koba]

Та там таких защочників пів країни

[yahennadiy]

Що ж поробиш. Уламки дронів долетіли до Торопця, впали та викликали займання магнітудою 2.8 бала за шкалою Ріхтера...